Активісти оприлюднили відео, на якому зафіксовано розстріл 45-ти Героїв Небесної сотні на вул. Інститутській у Києві 20 лютого 2014 року.

«Визначено місце та час (або точний, або обмежений часовий проміжок) для 45-и із 47-и вбитих 20 лютого 2014 р. Героїв Небесної сотні», – йдеться у коментарі до відео, викладеного на YouTube.

«Кропітка робота з перегляду незліченної кількості гігабайт, співставлення численних відео, опрацювання масиву фотографій – і як результат – п’ятихвилинне відео, на якому зафіксовано, як 20 лютого 2014 року пішла майже половина Небесної сотні», – написала на своїй сторінці у Facebook координатор спільноти «Євромайдан SOS» Олександра Матвійчук.

Вона зазначила, що поки на екрані зелений квадратик – людина жива, червоний – у неї влучила куля.

«Це відео треба періодично переглядати, аби бути злішими, дієвішими та вимогливішими, у першу чергу до себе. Опускати руки та піддаватися зневірі нам, людям, які лишилися живі, невиправдана розкіш», – заявила координатор «Євромайдан SOS».

Економічна ізоляція призвела до суттєвого погіршення продовольчого становища. У Сімферополі й Севастополі запровадили карткову систему. Кримчани почали тиснути на уряд, вимагаючи об'єднання з Україною.

Як відомо, у кримському питанні лідери Центральної Ради виходили з тогочасних уявлень про майбутню федеративну конструкцію нової демократичної Росії, до складу якої мали б увійти як Україна, так і Крим. Півострів не вважався українською етнічною територією і його статус на переговорах у Бресті не обговорювався.

Тільки в умовах звільнення України від більшовиків навесні 1918 р. уряд усвідомив важливість володіння півостровом і Чорноморським флотом. Було навіть зроблено спробу зайняти стратегічні об'єкти у Криму, однак німецьке командування примусило УНР вивести свої військові підрозділи з півострова.

Політика Німеччини щодо Криму не мала чіткої загальнодержавної визначеності. В умовах війни провідну роль відігравало верховне командування, зокрема генерал Е. Людендорф.

Крим розглядався як стратегічно важливий плацдарм просування інтересів Райху у близькосхідному напрямку та подальшої німецької колонізації Причорномор'я.

Водночас німці мали рахуватися з позицією кримськотатарського населення, яке складало третину жителів півострова, а також з інтересами Туреччини у цьому регіоні. Щодо домагань української сторони, то їх не було враховано.

Прийшовши у кінці квітня 1918 р. до влади, гетьман П. Скоропадський зайняв тверду позицію щодо Криму і Чорноморського флоту.

На засіданні Ради Міністрів 7 травня розглядалося питання про кордони України. В ухваленій постанові зазначалося: "Звернути особливу увагу на необхідність приєднання Криму до України".

10 травня гетьман направив послу Німеччини А. Мумму офіційну ноту, в якій наголошувалося на економічних зв'язках України з Кримом, звідки постачається сіль, вино, тютюн, садовина. Bказувалося, що без Криму Україна виявиться відрізаною від Чорного моря.
Економічна блокада окупованого Росією Криму, вересень 2015 року

З прилученням Криму тісно пов'язане питання Чорноморського флоту, який через застарілість немає жодної цінності для Німеччини, але втрата його Україною стане болючим ударом по національній гордості українського народу. На завершення П. Скоропадський запевняв, що передача Криму зробила б Україну міцним і вірним союзником німецької держави.

У середині травня в Міністерстві закордонних справ відбулася нарада щодо кримської проблеми за участю урядовців, військових та науковців.

Відомий правник А. Богаєвський заявив, що без Криму Україна буде відкинута на схід і північ, в обійми Москви, а самостійність гетьманату буде ілюзорною. Його підтримали інші учасники наради — М. Василенко, А. Галіп, О. Ейхельман.

Глава МЗС Д. Дорошенко направив листа німецькому й австро-угорському посольствам про офіційну позицію українського уряду у кримському питанні. В ньому зазначалося:

"Стоючи на принципі самоозначення, не бажаючи порушувати волі населення, нарешті, розуміючи різні відміни в житті Криму, Український уряд вважає, що приєднання Криму може відбутись на автономних підставах".

Однак вирішальна роль у визначенні статусу Криму все ж належала німецьким військовим. З дозволу командувача розквартированого на півострові корпусу генерала Р. Коша у червні було сформовано місцевий уряд. Його очолив генерал-лейтенант Матвій (Сулейман) Сулькевич — за походженням литовський татарин, колишній командир 1-го Мусульманського корпусу, переконаний монархіст проросійської орієнтації.

В урядовому зверненні до населення проголошувалася самостійність півострова до з'ясування його міжнародного становища, відновлення законності та порядку.

Керівництво Української Держави не визнало уряд С. Сулькевича, прирівнюючи його до губернського старости і направляючи документи українською мовою. Той прислав голові Ради Міністрів Ф. Лизогубу телеграму різкого змісту, підкресливши, що він не "староста", а глава уряду самостійного краю і наполягає на встановленні відносин російською мовою.

До речі, державною мовою в Криму було проголошено російську, водночас офіційно могли використовуватися татарська і німецька. Керівництво Криму відразу зайняло антиукраїнські позиції. Зокрема С. Сулькевич видав розпорядження: "В жодні відносини з урядом України не вступати, а в разі отримання вимог від уряду України такі не виконувати".

У липні 1918 р. українсько-кримське протистояння поглибилося. За свідченнями Д. Дорошенка, почалося переслідування української преси, відмова приймати телеграми й офіційні папери українською мовою, призначені до Криму українські повітові старости змушені були залишити півострів.

С. Сулькевич видав інструкцію про облаштування кордону з Україною, намагаючись залишити за Кримом Чонгар з соляними промислами та Арабатську стрілку. У свою чергу український уряд хотів встановити кордон південніше Перекопа. У місті утворилося дві думи та комендатури. Нерідко доходило до перестрілок між кордонними вартами.

Обидві сторони намагалися заручитися підтримкою німецького командування. Однак Берлін, не зважаючи на офіційне визнання Української Держави і невизнання Криму, намагався зберігати статус-кво, залишаючи обидва державних утворення в якості сателітів Німеччини.

П. Скоропадський розумів велику економічну залежність Криму від України, звідки постачалося зерно, цукор, жири, деревина, метал, вугілля та інші товари. У середині серпня Рада Міністрів запровадила економічну блокаду півострова. Було припинено залізничне і морське сполучення, торговельні операції, поштовий зв'язок тощо.

На такий крок українські урядовці наважилися, використовуючи істотні розходження у кримській політиці німецьких військових з відомством канцлера та МЗС. Очевидно, була й негласна підтримка начальника штабу командування групи "Київ" В. Гренера та посла А. Мумма, для яких першочерговим завданням стало забезпечення поставок до Німеччини українського хліба та сировини, що залежало від позиції гетьманського уряду.

Економічна ізоляція Криму невдовзі призвела до суттєвого погіршення продовольчого становища населення, у Сімферополі й Севастополі було запроваджено карткову систему. Під загрозою опинився врожай фруктів через неможливість їх вивозу традиційним споживачам за межами півострова.

На уряд С. Сулькевича почали тиснути промисловці, садівники, місцеві органи з метою відновлення відносин з Україною.

З'їзд Таврійського союзу борошномелів висловився за економічне об'єднання з гетьманатом.

Сімферопольська спілка садівників звернулося до українського і кримського урядів з закликом скасувати тарифну блокаду.

Представницьке зібрання делегатів торгово-промислових організацій, банків, кооперативів, біржових товариств, продовольчих управ висловилося за митне об'єднання з Україною.

Чимало органів земського і міського самоврядування виступили за входження Криму до Української Держави на засадах автономії. Частина проросійськи орієнтованих діячів убачала у приєднанні Криму до України можливість у майбутньому спільного транзиту до відновленої Росії.

Уряд гетьманату також уживав заходів для активізації громадсько-політичного життя українців Криму. Зокрема, підтримувалося видання газет, поширення літератури, створення культурно-просвітницьких осередків.

У кінці серпня відбувся перший з'їзд українських організацій півострова, який ухвалив низку постанов щодо подальшого розгортання мережі національних культурно-освітніх установ, україномовної преси, курсів українознавства тощо. З'їзд обрав координаційний орган — Крайову українську раду в Криму.

Попри складне продовольче становище краю, налаштованість різних верств населення на покращення відносин з Україною, уряд С. Сулькевича продовжував політику конфронтації. Його емісари в Берліні — міністри Д. Сайдамет і В. Татищев — домагалися від німецького уряду тиску на П. Скоропадського з метою зняття економічного ембарго.

Однак літні невдачі Німеччини на Західному фронті зробили її керівництво більш поступливим щодо намірів гетьманату приєднати Крим і отримати Чорноморський флот.

Під час державного візиту до Німеччини в першій половині вересня П. Скоропадський фактично отримав згоду на включення Криму до складу Української Держави.

У Берліні відбулася його зустріч з міністром кримського уряду графом В.Татищевим, який, на думку гетьмана, "абсолютно змінив свої погляди на кримське питання". Тепер він уважав, що злиття Криму з Україною цілком можливе, але при умові припинення економічного бойкоту кримського уряду.

Було домовлено, що граф направить телеграму С. Сулькевичу про приїзд до Києва делегації для з'ясування умов приєднання Криму. П. Скоропадський телеграфував голові уряду Ф. Лизогубові про зняття митної блокади.

18 вересня це питання розглядалося на засіданні Ради Міністрів. Було ухвалено тимчасово припинити митну війну з Кримом за умови негайного прибуття до Києва вповноважених осіб для переговорів. Міністру фінансів доручалося зняти митний огляд вантажів, які направляються на півострів.

Було обумовлено, що переговори про злиття Криму з Україною мають вести відповідні міністри особисто. На виконання цієї постанови митний контроль на час українсько-кримських переговорів було дещо послаблено.

Остаточне рішення про зняття ембарго на поставки товарів до Криму ухвалено 15 листопада 1918 р. на першому засіданні нового уряду, очолюваного С. Гербелем. У часі воно збіглося з відставкою уряду С. Сулькевича, але припинення митної війни з Кримом у постанові пояснювалося "новим напрямком політики Кабінету стосовно Росії", тобто зміною політичного курсу України на федерування з небільшовицькою Росією.

Питання кримської автономії для П. Скоропадського втратило актуальність.

Джерело: Крим: шлях крізь віки

У 2011 році почалася громадянська війна в Сирії. Десь за рік до цього (плюс мінус) у США сталася сланцева революція. Видобуток сланцевого газу дозволила США поступово відмовитися від поставок газу з Катару. Катар в шоці. Малюсінька країна з величезними запасами газу (3-е місце в світі) втратила найбажаніший ринок збуту – США.

Другим бажаним ринком для будь-якого постачальника вуглеводнів є Європа. Ну і Катар захотів побудувати газопровід в Європу. Він вже продає туди СПГ по морю, але СПГ дорожче, ніж газ із труби, тому потрібна труба. Будувати треба було через Саудівську Аравію, Туреччину і... Сирію. І тут почалося. Різко Асад виступає проти будівництва газопроводу через Сирію. Так само різко Росія заступається за Сирію і не дозволяє повалити Асада. Катар починає фінансувати сирійську опозицію, щоб вона швидше скинула Асада.

Так що тепер можна приблизно уявити, чому Болгарія і Туреччина відмовилася від газопроводу з РФ, чому Сауди з такою алергією сприймають допомогу РФ режиму Асада. Ну і найголовніше – тепер зрозуміло, чому РФ так посилило свою присутність в Сирії. Мабуть у Кремлі відчули, що падіння Дамаска вже дуже близько, а ймовірність рішення генасамблеї ООН про позбавлення РФ права ВЕТО так само дуже велика. Без ВЕТО США швидко потягне через рішення ООН по Сирії, і міжнародна коаліція швидко наведе порядок в цій країні. Тим більше, що після такого напливу біженців з Сирії, Франція і Німеччина аж пищать, як хочуть розбомбити Асада і повернути сирійців додому. Франція вже навіть погодилася по ІГІЛу разок шмальнути. Плюс ситуацію дуже ускладнює Іран, який ось-ось звільнитися від санкцій і теж не проти протягнути свій газопровід через Сирію в ЄС. І всі мрії РФ про те, що вони зможуть викуповувати всі обсяги нафти і газу з Ірану і продавати їх кінцевому споживачеві від своєї юридичнї особи – можуть залишитися тільки мріями.

Висновок! Клав Кабаев з приладом на братські народи. Всі його дії пов'язані з одним бажанням – зберегти свої грошові потоки з продажу нафти і газу, а також зберегти свою владу в РФ. І скільки при цьому загине людей – йому плювати. І на чужих, і своїх. Перемогти в Сирії для РФ неможливо, можна тільки продовжувати напруженість в регіоні в надії, що це спровокує зростання цін на нафту і відкладе на невизначений термін захід Ірану і Катару в ЄС. Ціною тисяч російських солдатів. Причому їхні сім'ї ніколи не зрозуміють, за що загинули їхні близькі. Довга присутність РФ в Сирії – це нові санкції і нове тиск на РФ і як наслідок – економічний колапс в РФ помножений на внутрішні протести сімей загиблих, кількість яких наближається до критичної маси. Ну а якщо РФ отгребе дуже швидко і Асад впаде – втрата своєї частки ринку у Європі, зниження ціни на газ у світі, а далі економічний колапс в РФ. Ось така вона – многоходовочка від Кабаєва.

Джерело: УкрМедіа

И подарил Украине этот шанс самый ненавистный для украинцев человек. Фамилия этого загадочного человека – Путин. Крым и Донбасс – это две «черные дыры» Украины. Проблема даже не в том, что они пророссийские. Проблема в том, что они категорически не желают модернизироваться и эволюционировать. Это принципиальная позиция населения данных анклавов. Как итог, Крым за 20 лет не сподобился создать приличный курорт, а Донбасс сподобился построить полуфеодальное рабовладельческое гетто, где свеженьких покойничков провожают в последний пусть словами: — Молодец! Отмучился! Донбасс – это небольшая территория, которую заселяет 6 миллионов человек. Нам говорят, что эти 6 миллионов человек очень много и очень тяжело работают и мы их должны за это уважать. Если эти ребята так много работают, то где результаты? Надо ценить не работу, а результаты работы. А результатов нет. 6 миллионов человек за 25 лет могли бы построить там Монте-Карло, но почему-то не построили. Хорошо, что нам хотя бы известны истинные виновники такого экономического конфуза. И мы теперь знаем куда направлять наше недовольство. Если на остальной территории Украины есть хотя бы понимание, что нужно что-то менять или всем придет каюк, то в Крыму и на Донбассе и этого нет. Менять модель, которая привела к нищете никто даже не думает. Наоборот, с оружием в руках и с пеной у рта они готовы эту систему защищать. А на подмогу позвали Путина. Нормальный подход. Кому как не коту доверить охрану сосисок? Только ему и можно доверить. Это называется совок, а совок – это существо все знающее, понимающее, гордое и духовное, но до гробовой доски безответственное. И эти существа тотально доминируют на всех оккупированных территориях. Я даже уже затрудняюсь ответить, кто там у кого в заложниках, они у Путина или Путин у них. Как известно пути Господни неисповедимы и то, что нам кажется ужасным, по прошествии времени оказывается полезным. Так и в ситуации с Крымом и Донбассом. Украина имела бы весьма призрачные шансы на выздоровление с двумя могильными плитами на шее под названием Крым и Донбасс. Эти территории в основном заселены людьми, которые являются агрессивными противниками модернизации страны, с нулевыми шансами на то, что они изменят свою позицию хотя бы в ближайшей исторической перспективе. Путин, захватив Донбасс и Крым, сам того не осознавая, пришел Украине на помощь. Без Донбасса и Крыма страна получила реальный шанс на выздоровление. Как только отпали Крым и Донбасс, в стране очень быстро сложился языковой, религиозный, исторический, а самое главное цивилизационный консенсус. Страны Балтии решали подобную проблему жестко. Они отсекали от политического процесса тех, кто тормозил развитие страны. Мы были добрыми и не отсекали таких людей, как результат получили войну, которая сейчас делает то, что не сделали мы. Только делает больно. Что проще делать, не давать дураку паспорт или ставить памятники погибшим на восточном фронте? Похоже, что и сам гигант политической мысли тоже о чем-то таком догадался и начал впихивать отжатый Донбасс обратно в Украину. И очень удивился, когда украинцы не обрадовались перспективе провести следующие 25 лет своей жизни в бесполезных спорах ни о чем, проживая жизнь на европейских задворках, пока ворье пилит бюджет, а олухи любят Путина больше чем родную маму. Путин не только захватил безнадежно больные совком территории, но и до смерти напугал Украину и ее бестолковую «элиту», буквально заставив ее заняться страной. Еще он вынудил Запад очень серьезно вмешаться и надавать украинской «элите» пендалей под зад, и заставить их делать реформы хотя бы минимально. Ну и еще выдать Украине денег на лечение и выписать квалифицированных лекарей. Будь у нас сейчас Крым и Донбасс и не будь Путина, 85% населения уже бы проклинали Майдан, а минимум треть звала бы назад Януковича. И Слава Богу, что эти цифры проверить нельзя. Так что не стоит горевать за потерянными территориями. Когда государственный организм окрепнет, можно будет все вернуть, если кому-то не дают покоя эти отравленные безумием и ненавистью земли, где вместо садов выросли ядовитые отвалы и терриконы. Я давно уже подозреваю, что более чем странный человек по фамилии Путин каким-то очень хитрым образом поднимает Россию с колен. Чем больше он её поднимает, тем меньше у нее остается шансов вообще когда-бы то ни было с них подняться. Так что не торопитесь петь пошлые песенки про Путина под хихиканье девчонок, еще не известно, кто для политического прогресса окажется более ценным, Путин или горемычная коалиция Порошенко и Яценюка. Эта война провела водораздел между совковой Украиной, которая выбрала деградацию и Украиной, которая хочет развиваться, модернизироваться и перейти на новый уровень развития. Тем не менее, возможные варианты совместного сосуществования Украины и ДЛНР, а жить вместе мы пока не готовы, остаются все еще очень вероятными. На этот случай у нас должна быть четкая позиция в каких рамках это сосуществование возможно. Возможные пункты будущего мирно сосуществования с ДЛНР: Не федерация, а конфедерация (а может и ультраконфедерация) Украина на Донбассе контролирует только границу и ничего более Из общего: валюта, футбольный чемпионат, телевидение, транспорт и воздушное пространство при условии, что Путин заберет оттуда БУКи, а Гиви с Моторолой отремонтируют разбитый ими аэропорт У каждой стороны свой бюджет. Донбасс не платит налоги в Украину, а Украина ничего не должна Донбассу У каждого свой пенсионный фонд. Пенсионный фонд Донбасса может наполнять и Путин, кредитами или просто безвозвратно Донбасс может ввести свою параллельную валюту, которая будет иметь хождение только на территории анклава На Донбассе свои суды, свой УК и своя милиция, прокуратура, но не армия Действует общий реестр движимого и недвижимого имущества, чтобы люди могли свободно продавать/покупать имущество и взаимно признавались бы права на это имущество Между Украиной и Донбассом действует строгий пропускной режим до полной нормализации обстановки На Донбассе свое собственное образование, они учат что хотят, на любом языке и ту историю, какую хотят Использование государственной символики Украины на территории Донбасса не обязательное, пусть используют какую пожелают Утилизация всего тяжелого вооружения проблема ДНЛР Участие во всеукраинских выборах только для тех, кто подтвердит свое украинское гражданство, все остальные участвуют только в местных выборах Из этого списка следует, что подобное мирное соглашение по Донбассу будет ничем иным как попыткой соединить ежа и ужа или «недоСомали» и «недоЕвропу». Попытка, в исторической перспективе, скорее всего обреченная на провал. Но возможно у нас получится, и мы получим что-то типа итальянского опыта, где была мафиозная Сицилия, также не принимавшая римскую власть. Спустя 50 лет ситуация немного поменялась, и римская власть смогла более-менее европеизировать гордых сицилийских граждан. Источник: Site.ua