Бучач, Бучацький район, Тернопільська область
Бучач — місто районного підпорядкування, центр району, розкинулось у вузькій долині на обох берегах річки Стрипи, притоки Дністра. Залізнична станція. Відстань до обласного центру —72 км. Населення — 11,4 тис. чоловік. Територія та околиці сучасного Бучача були заселені з давніх часів, про що свідчать виявлені на березі Стрипи залишки двох поселень трипільської культури та поховання доби бронзи.
Перша письмова згадка про Бучач датується 1397 роком. Перебуваючи під владою феодальної Польщі, Бучач з 1434 року входив до складу Руського воєводства.
В другій половині XVI ст. ніш володіли магнати Потоцькі, які спорудили тут кам’яний замок (його мури збереглися до нашого часу).
У Бучачі, який 1515 року одержав статус міста за магдебурзьким правом, щороку відбувалося два ярмарки, щотижня — торги. Розвивалися гончарство, килимарство, кравецтво. Проте основна маса населення займалася сільським господарством. До міста було приписано 41 лан землі. За користування землею селяни мусили відробляти 3—4 дні панщини на тиждень, віддавати феодалові данину натурою, сплачувати подимне, церковну десятину, виконувати шляхову повинність тощо. Ремісники, які користувалися панською землею, теж відробляли панщину, але в менших розмірах, платили податки. Жорстока експлуатація викликала загострення боротьби населення проти феодала.
Особливо великого розмаху антифеодальний рух у Бучачі і навколишніх селах набрав під час народно-визвольної війни 1648—1654 рр. У вересні 1648 року до міста підступили селянсько-козацькі загони. Після облоги й штурму вони з допомогою місцевих жителів оволоділи замком. Пізніше ще не раз точилися бої під стінами фортеці. У вересні 1655 року російське військо та українські козацькі полки під Бучачем завдали поразки кінноті коронного гетьмана С. Потоцького і примусили її відступити.
Через два роки Бучацький замок намагалися захопити татари та завдяки мужності оборонців зазнали невдачі. Відступаючи, татарські завойовники спалили і зруйнували місто. В жовтні 1672 року Бучач захопило турецьке військо. 18 жовтня тут було підписано мирний договір між Польщею і Туреччиною, за яким усе Поділля відійшло під владу султана. Кордон пройшов через Бучач по річці Стрипі. До нашого часу збереглися прикордонні камені, які розмежовували турецькі володіння (східна частина міста) і польські (західна частина). За умовами мирного договору Польща сплатила 80 тис. талерів контрибуції та зобов’язалася давати щороку 22 тис. злотих харача (данини). Але польський сейм під тиском магнатів і шляхти, які втратили маєтки на захоплених землях, відмовився ратифікувати Бучацький договір. Тоді турки вчинили жорстоку розправу над жителями міста — багато людей було вбито або забрано в полон. Одинадцять років турки хазяйнували в Бучачі і лише в 1683 році, після поразки султанського війська під Віднем, Бучач знову підпав під владу шляхетської Польщі, а в 1699 році до неї відійшло і все Поділля.
За часів турецького панування господарське життя міста настільки занепало, що польський сейм мусив на кілька років звільнити селян і міщан від подушного й подимного податків.
Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. Бучач почав поступово відроджуватися, перетворюючись на один із значних торгових і ремісничих центрів Західного Поділля. На ярмарках і торгах ішла торгівля сіллю, вовною, сукном, медом, тютюном, воском тощо. На початку XVIII ст. у Бучачі працювали шевський, кушнірський, кравецький цехи і цех, що об’єднував мечників, ковалів, бондарів. До них входило 82 майстри; поза цехами перебувало 13 ремісників.
Розвиток ремесла й торгівлі сприяв дальшому зростанню міста, яке швидко забудовувалося. Талановиті українські й польські майстри звели в ньому красиві кам’яні споруди. На початку 70-х років XVIII ст. в центрі Бучача, на базарній площі, архітектором Б. Меретином була збудована ратуша в стилі барокко, що являє собою велику цінність як архітектурна та художня пам’ятка. Ратуша оздоблена скульптурами роботи видатного львівського майстра Пінцеля. Серед скульптур особливо виділяється алегорична постать «невільника», яка уособлює народного повстанця — борця проти панського гноблення. В Бучацькій ратуші розміщувалися міські й повітові установи. Ще у 1610 році в місті було збудовано Миколаївську церкву, яка славилася високохудожнім різьбленим іконостасом і живописом. У XVIII ст. зведено костьол і Покровську церкву з унікальними барельєфами, вирізьбленими на дереві. В наш час ці чудові мистецькі пам’ятки перебувають під охороною держави.
У 1712 році, насаджуючи католицизм і унію серед корінного українського населення, магнати Потоцькі заснували у Бучачі монастир василіан. У 1754 році при монастирі відкрито т. зв. латинську загальну школу. В ній навчалися синки польської й української шляхти.
Коли в 1772 році Бучач підпав під владу Австрійської імперії, становище народних мас ще погіршало: до експлуатації польських феодалів додався гніт австрійських чиновників. Вдвоє зросли податки. За даними 1789 року, до Бучача було приписано 2432 морги землі. Панський маєток займав 359 моргів орної землі, 1420 моргів городів, лук, пасовищ і лісу. Церква і монастир володіли 220 моргами. Рештою землі користувалися селяни, міщани, чиншова шляхта. У феодальній залежності перебувало 293 міщанські сім’ї, які платили панові 400 золотих ринських чиншу. Крім того, вони давали бджільну десятину, виконували 12 днів на рік шарварків (ремонтували шляхи, мости, греблі), відбували нічну варту.
Після скасування кріпосного права в 1848 році селяни й міщани Бучача дістали у володіння невеликі ділянки землі, за які мусили сплатити великий викуп. Протягом 13 років вони сплачували щороку по 2240 флоринів. Скасування кріпацтва сприяло розвиткові капіталістичних відносин. Незважаючи на колоніальну політику австрійського уряду, що навмисно гальмував розвиток промисловості в Східній Галичині, заповзятливі підприємці, яких приваблювала дешевизна робочої сили й сільськогосподарської сировини, заснували в Бучачі чимало підприємств. Проте всі вони були дрібні, напівкустарні. У 50—60-х роках XIX ст. почали працювати килимарська та шовкоткацька фабрики, завод, що виготовляв черепицю, плити та бетонні труби.
Дальшому розвитку промисловості й торгівлі сприяло прокладення в 1884 році залізничної лінії Станіслав—Ярмолинці, яка пройшла через Бучач. В місті відкрито майстерню парових котлів, вступив у дію великий паровий млин, горілчано-лікерний завод, три олійниці, дві фабрики оцту, вазелінова фабрика, кілька каменоломень. Наприкінці XIX ст. на промислових підприємствах працювало понад тисячу робітників, а всього в місті проживало близько 9 тис. чоловік . На початку
XX ст. у Бучачі було дві механізовані майстерні, які виробляли деталі сільськогосподарських машин, обладнання для спиртових заводів і млинів. У 1910 році в місті налічувалося 440 кустарів, з них — 120 шевців, 58 кравців, 43 ковалі тощо.
Значна кількість населення Бучача й далі займалася землеробством. Селянам і міщанам належало 932 морги орної землі, 181 морг лук, городів і пасовиськ, 146 моргів лісу. Більшість господарств мала від півморга до 1 морга поля, по кілька десятків сажнів городів і лук. Чимало безземельних і малоземельних мешканців міста наймитувало в навколишніх поміщицьких економіях і в куркулів. Від сходу й до заходу сонця працювали сільськогосподарські робітники. Поміщик Гніваш, маєток якого був поблизу Бучача, розраховувався з наймитами папірцями, в яких вказувався заробіток. По них в поміщицькій крамниці робітникам відпускали продукти, часто зіпсовані, горілку тощо. Таку систему папірців нерідко застосовували й власники промислових підприємств. Користуючись тим, що фабричний закон, який існував в Австрії, фактично не поширювався на Східну Галичину, підприємці платили робітникам за 14—16-годинний робочий день по 1—2 крони — в півтора-два рази менше, ніж на австрійських підприємствах. Відсутність найелементарнішої охорони праці часто призводила до каліцтва і навіть загибелі робітників.
Протестуючи проти нестерпних умов життя і праці, злиденних заробітків, трудящі дедалі рішучіше ставали на шлях боротьби проти своїх визискувачів. Влітку 1902 року в Бучацькому повіті розгорнувся широкий страйковий рух сільськогосподарських робітників. У липні бучацький староста телеграфував у Львів, що всі роботи припинилися, а для придушення страйку не вистачає жандармів. Революційні події 1905—1907 рр. у Росії справили великий вплив на розгортання класової боротьби на західноукраїнських землях. 17 січня 1906 року на підтримку російської революції в Бучачі відбулася масова демонстрація, в якій взяли участь робітники, а також селяни навколишніх сіл. Реакційні газети зчинили галас, ніби в Бучачі стався бунт. Невдовзі до міста прибув сам намісник, який облудно заявив, що у робітників і селян нема підстав страйкувати, а до виступів їх підбурюють руські газети і брошури, які намагаються викликати серед галицького населення класову боротьбу і ненависть. Звичайно, російські соціал-демократичні видання, що поширювалися серед трудящих, справляли на них революціонізуючий вплив, але причина загострення класової боротьби була в безпросвітному злиденному житті народних мас, у політичній безправності, соціальному та національному гнобленні, якого вони зазнавали.
Австрійські загарбники, польські поміщики позбавляли трудящих українців елементарних людських прав, зокрема на лікарську допомогу, освіту, розвиток національної культури. Послугами приватних лікарів у Бучачі могли користуватися лише заможні верстви, а бідняки та їхні діти гинули від хвороб. Лише 1906 року під час епідемії тифу в місті померло 169 чоловік. У Бучачі налічувалося чимало освітніх закладів, але навчання в більшості з них було платним, а викладання велося польською і німецькою мовами. Ще на початку XIX ст. на базі колишньої латинської школи відкрито чотирикласну гімназію для синків дворян і чиновників, а також 2 штатні школи — чоловічу й жіночу — для дітей заможних міщан. У першому десятиріччі XX ст. на кожну тисячу жителів (усього їх було 14,3 тис.) припадало 508 неписьменних, хоч у місті працювали восьмирічна гімназія, промислова школа на три класи, кілька початкових шкіл. Навіть у селянській бурсі, відкритій 1905 року, за навчання і утримання учня батьки мусили сплачувати до 20 крон на місяць, що було під силу тільки заможним селянам.
З початком першої світової війни і наступом російських військ австрійські власті силоміць евакуювали в глибинні райони Австро-Угорщини значну частину жителів міста, мобілізували до армії всіх чоловіків віком від 20 до 50 років. 15 серпня 1914 року в Бучач вступили російські війська. В березні 1917 року тут розміщувався штаб 7-ї армії Південно-Західного фронту. Осередок більшовиків армійської друкарні організував у місті клуб і бібліотеку, де для солдатів і місцевого населення читали революційну літературу. Виступи більшовицьких агітаторів і пропагандистів сприяли поширенню революційних ідей в масах. У липні 1917 року в зв’язку з невдалим наступом російської армії Бучач знов загарбали австро-німецькі війська.
Наприкінці 1918 року, після розпаду Австро-Угорської імперії, Бучач підпав під владу буржуазно-націоналістичного уряду т. зв. Західноукраїнської народної республіки. Українські буржуазні націоналісти, захопивши владу, не скупилися на демагогічні обіцянки поліпшити життя народу, але матеріальне становище трудящих стало навіть гіршим, ніж за австрійців. У Бучачі, як і в інших містах, майже зовсім припинили роботу промислові підприємства. Робітники, втративши засоби до існування, голодували. Бідували й ремісники, селяни. Реквізиційні загони зунрівського «уряду» забирали в хліборобів збіжжя, коней. Трудящі Бучача, як і всієї Східної Галичини, дедалі рішучіше протестували проти антинародної політики правлячої верхівки ЗУНР, виступаючи на захист Радянської країни, за возз’єднання західноукраїнських земель з УРСР.
У липні 1919 року Бучач окупували польські війська, але через рік, 10 серпня 1920 року, їх вигнали звідси 336-й і 368-й полки 41-ї стрілецької дивізії Червоної Армії. Населення зустріло червоноармійців як рідних братів. Того ж дня в місті було створено повітовий революційний комітет. Для боротьби з контрреволюцією при повітревкомі організовано політбюро. Відповідно до декретів Галревкому в Бучачі почалася націоналізація підприємств, було запроваджено восьмигодинний робочий день, заборонено дитячу працю. Вживалися заходи до організації громадського харчування, відкрито їдальню для бідняків. Провадилася велика виховна робота в масах. 5 вересня на відзнаку міжнародного дня молоді в місті організовано збори і демонстрацію. Трудящі активно підтримували всі заходи Радянської влади. Як доповідав інструкторсько-інформаційний відділ ЦК Комуністичної партії Східної Галичини, «у Бучачі настрій населення дуже прихильний до Радянської влади і до Червоної Армії».
Проте, в зв’язку з тяжкою обстановкою, що склалася на фронті, Червона Армія мусила відступити, і 15 вересня 1920 року польські війська знов окупували Бучач. Уряд буржуазно-поміщицької Польщі негайно ліквідував усі здобутки Радянської влади, відновив приватну власність на землю, промислові підприємства тощо. За переписом 1921 року, з 2074 моргів землі, приписаної до Бучача, 43 проц. належало поміщикові, 36 проц.— польським колоністам та церкві і лише 21 проц.— міським жителям, яких налічувалося 7517 чоловік (вдвоє менше, ніж до війни).
Посилився процес пролетаризації українського населення. Однак нечисленні дрібні підприємства — спиртозавод, дві цегельні, ливарний завод, молочарня, три млини та ще кілька напівкустарних майстерень, які залишилися в Бучачі, не могли забезпечити роботою навіть половини тих, хто її потребував. У 1935 році тут було 200 безробітних, а через два роки кількість їх зросла до 300 чоловік. Становище безробітних було жахливим, але не набагато краще жили й ті, що мали роботу. Робочий день тривав 10—15 годин, а заробітки лишалися мізерними — на 50—60 проц. нижчими, ніж у робітників центральних польських воєводств.
На жорстоку експлуатацію трудівники промислових підприємств відповідали страйками. Керувала ними міська організація Комуністичної партії Західної України, створена в Бучачі 1923 року. В своїй роботі вона спиралася на масові легальні організації — професійні спілки, спортивні товариства тощо. Наприкінці 20-х років страйковий рух набув досить широкого розмаху. В ньому спільну участь брали робітники різних національностей — українці, поляки, євреї та ін. 4 червня 1927 року не вийшли на роботу робітники столярної майстерні, вимагаючи збільшення заробітної плати на 75 проц. У серпні того ж року відбувся страйк вантажників трьох фірм, що заготовляли яйця. Він закінчився частковою перемогою робітників: їм дещо підвищили заробітну плату. 29 серпня зажадали встановлення восьмигодинного робочого дня 250 мулярів. 9 липня 1928 року застрайкували 79 будівельників, у вересні наступного року — 36 сезонних робітників поміщицького фільварку. 21 квітня 1930 року оголосили страйк пекарі.
Боротьба робітників за свої права не припинялася і в наступні роки. Але якщо раніше страйки мали переважно економічний характер, то в 30-х роках трудящі поряд з економічними висували і політичні вимоги. Це пояснювалося активізацією діяльності комуністичних організацій. На початку 30-х років у Бучачі діяли повітовий і міський підпільні комітети, а також 3 осередки КПЗУ. В гімназії був осередок КСМЗУ. Навесні 1932 року члени КПЗУ і КСМЗУ розгорнули широку політичну кампанію під лозунгом: «Геть імперіалістичну війну проти СРСР!». Вони закликали українську й польську молодь ухилятися від призову до армії. В одному з повідомлень повітового старости воєводському управлінню за 1932 рік говорилося, що вночі з 23 на 24 травня в Бучачі розкидано 26 листівок українською мовою, які закликали новобранців відмовлятися «від виконання наказів». В ніч на 30 червня неподалік від приміщення призовної комісії комуністи вивісили транспарант з лозунгом: «Хай живе Радянська республіка в Західній Україні!». У березні 1933 року на вшанування пам’яті Карла Маркса бучацькі комуністи та комсомольці поширили в місті листівки. «В 50-і роковини смерті нашого вождя,— говорилося в них,— закликаємо робітників і селян до боротьби проти окупації західноукраїнських земель, проти імперіалістичної війни і нападу на Радянський Союз, за працю і хліб для всіх безробітних…». Повітовий комітет КПЗУ створив кілька осередків МОДРу, що збирали кошти у фонд допомоги політичним в’язням, у червні 1935 року провів збирання підписів під петицією, в якій вимагалося звільнити з тюрми вождя німецького пролетаріату Ернста Тельмана.
Комуністи й комсомольці поєднували політичну боротьбу з боротьбою за захист життєвих інтересів робітників і селян Бучача та навколишніх сіл, активно відгукувалися на всі події місцевого життя. В 1933 році у відповідь на рішення міської управи зруйнувати 10 бараків, де жило 170 сімей бідняків, комуністи провели збори, створили комітет боротьби, випустили листівку. В ній говорилося: «Не дозволяйте виганяти вас на вулицю! Робітники, не піддавайтесь експлуатації! Організовуйте страйки! Геть фашистський уряд! Геть національне гноблення! Геть війну проти Радянського Союзу! Хай живе революційна боротьба за робітничо-селянську республіку на Західній Україні!». У своєму зверненні до селян з приводу посилення податкового гніту повітовий комітет закликав їх одностайно виступити проти уряду Пілсудського, організовувати антиподаткові комітети, боротися за землю без викупу. 5 серпня 1937 року в Бучачі з ініціативи членів КПЗУ відбувся великий мітинг трудящих селян, на якому ухвалено оголосити в повіті десятиденний страйк на знак протесту проти зниження оптових цін на сільськогосподарські продукти. В селах створювалися страйкові комітети, які керували виступами селян, У травні і серпні 1939 року в Бучацькому повіті відбулися страйки сільськогосподарських робітників, під час яких спільно виступали українці й поляки.
Члени КПЗУ очолювали боротьбу трудящих українців проти національної дискримінації, проти позбавлення їхніх дітей права на освіту, на навчання рідною мовою. За панування буржуазно-поміщицької Польщі в місті, де проживало 5 тис. українців, існували дві польські гімназії, де навчалися діти заможних верств населення. В т. зв. школах для народу викладання всіх дисциплін, крім «закону божого», теж велося польською мовою. Виступаючи від імені робітників і селян, комуністи вимагали запровадження української мови в школах, безплатної середньої освіти.
З кожним роком зростав вплив комуністів на маси, які бачили в них виразників своїх інтересів, розширювалася мережа комуністичних осередків. На початку 1938 року в Бучачі діяли підпільний районний комітет і п’ять територіальних осередків КПЗУ. Того року мала відбутися районна комуністична конференція, але повітова поліція заарештувала й кинула до концентраційного табору багатьох членів райкому, розгромила міські осередки КПЗУ. Та комуністи, які уникли арешту, знов почали відновлювати комуністичні осередки в місті.
Трудящі ніколи не мирилися з соціальним і національним гнобленням. їх погляди були звернуті на схід, до Радянського Союзу, де розквітало щасливе життя. Жадане визволення прийшло 18 вересня 1939 року. Того дня бучачці урочисто зустрічали воїнів Червоної Армії. У місті відбувся багатолюдний мітинг, на якому жителі щиро дякували Радянському урядові за своє визволення. Наступного дня в Бучачі було створене тимчасове управління, до якого перейшла вся повнота влади в місті. Тимчасове управління активно взялося за підготовку виборів до Народних Зборів Західної України. Від трудящих Бучача депутатом Народних Зборів було обрано Ф. П. Удовиченка. З січня 1940 року Бучач став районним центром. Почали працювати райком партії, районний та міський виконкоми. Велику увагу райком та виконкоми приділили налагодженню роботи промисловості. В грудні 1939 року в місті створено дві промислові артілі, в яких об’єдналися кравці та шевці. Протягом останніх двох місяців 1939 й першого кварталу 1940 року відновили роботу спиртовий і ливарний заводи, молочарня, три млини, електростанція.
Партійні та радянські органи дбали про якнайповніше задоволення побутових і культурних потреб населення. Було створено розгалужену торговельну мережу, відкрито поліклініку, лікарню на 95 ліжок, де працювало 8 лікарів, половина яких прибула із східних областей України. За перші три місяці роботи медичну допомогу подано 4193 хворим. З кінця 1939 року почали діяти дві середні і одна неповна середня школи, які в 1940/41 навчальному році відвідувало 1,3 тис. дітей трудящих. Створено бібліотеку, відкрилися кінотеатр, будинок культури.
Державний план подолання економічної та культурної відсталості західноукраїнських областей відкривав широкі перспективи розвитку промисловості, народної освіти, культури. Та віроломний напад на СРСР фашистської Німеччини тимчасово перервав соціалістичне будівництво.
7 липня 1941 року гітлерівські війська окупували Бучач. Майже три роки безчинствували тут фашисти. Вони по-звірячому знищили сім тисяч мирних жителів міста й навколишніх сіл, вивезли до Німеччини 1839 юнаків і дівчат. В останні місяці окупації вороги зруйнували залізничну станцію, виробничі приміщення, спиртозавод, маслозавод, спалили 138 будинків. Населення чинило опір загарбникам: уникало виконання трудової повинності, відправки на фашистську каторгу, ховало продукти тощо.
Наприкінці серпня 1943 року, повертаючись з Карпатського рейду, північними околицями Бучача пройшли партизанські загони з’єднання С. А. Ковпака. Жителі допомогли червоним партизанам продуктами харчування, були їхніми провідниками. В ніч з 26 на 27 серпня у навколишніх фільварках ковпаківці спалили склади хліба, призначеного для відправки до Німеччини.
У середині березня 1944 року жителі Бучача почули гарматні залпи, що свідчили про наближення Червоної Армії, а 25 березня стали свідками відчайдушно сміливого подвигу радянських воїнів. Того дня танковий підрозділ з десантом автоматників під командуванням Героя Радянського Союзу В. Н. Підгорбунського з боєм прорвався до Бучача і вибив з нього ворога. Але бої на підступах до міста тривали. У першій декаді квітня проти 8-ї стрілецької дивізії 60-ї армії в районі Бучача діяли дивізії ворога, що наступали на Підгайці, і частини 1-ї німецької танкової армії, яка вирвалася з оточення північніше Кам’янця-Подільського. Під натиском переважаючих сил противника 8-а дивізія відступила. 11 квітня фашисти знову захопили місто. Переслідуючи німецьку танкову армію, війська 1-ї гвардійської й 4-ї танкової армій вийшли в район Бучача і після жорстоких боїв закріпилися на рубежі Золотники—Бучач — гирло Стрипи. Остаточно місто визволено 21 липня 1944 року. В боях за Бучач загинуло понад 500 радянських воїнів; близько тисячі солдатів і офіцерів нагороджено орденами й медалями.
28 липня відновили роботу райком КП(б)У і райвиконком, які накреслили заходи якнайшвидшої відбудови зруйнованого ворогом господарства. Особливу увагу приділено налагодженню видобутку каменю, піску, виробництву цегли, вапна та інших будівельних матеріалів. За короткий час було здійснено великий обсяг робіт. Вже в серпні — вересні 1944 року почали працювати спиртозавод, маслозавод, електростанція, промисловий і харчовий комбінати. Відновили діяльність лікарня, поліклініка, будинок культури, кінотеатр, дві бібліотеки. 1 вересня діти сіли за шкільні парти. Того ж року було відкрито зооветеринарний технікум. До 1950 року господарство міста в основному було відбудоване. Виробництво промислової продукції досягло довоєнного рівня. Але це був ще дуже низький рівень.
Послідовно проводячи в життя ленінську національну політику, Комуністична партія, Радянський уряд, народи-брати подавали всебічну допомогу трудящим західноукраїнських областей у господарському й культурному будівництві, у подоланні економічної відсталості. У плані розвитку економіки Бучача провідне місце відводилося харчовій промисловості. В 1955 році держава асигнувала 100 млн. крб. на спорудження в місті цукрового заводу. Це була одна з найбільших на той час будов області: тут працювало близько тисячі чоловік — з України, Росії, Грузії, Вірменії та інших республік; понад 70 підприємств країни постачали устаткування і апаратуру. Завдяки самовідданій праці будівельників, всебічній допомозі держави Бучацький завод було споруджено в стислі строки — за три роки. Вже в 1958 році він щодоби переробляв 14—15 тис. цнт цукрових буряків і за виробничий сезон дав країні 172 тис. цнт цукру. В наступні роки потужність заводу невпинно зростала і досягла 25 тис. цнт переробки буряків на добу.
Протягом 1969—1970 рр. було докорінно реконструйовано спиртозавод і перетворено його на спирто-дріжджовий комбінат. Завдяки механізації і автоматизації технологічних процесів добове виробництво зросло до 3 тис. декалітрів спирту й 200 тонн кормових рідких дріжджів. У 1966 році в місті споруджено консервний завод, який виготовляє м’ясні і овочеві консерви, фруктові компоти. Це сучасне підприємство, основні технологічні процеси на якому повністю механізовано й автоматизовано. У другому році дев’ятої п’ятирічки в Бучачі став до ладу маслоробний завод, який щодня переробляє до 80 тонн молока. Молокопереробні агрегати, електродвигуни та інші машини й апаратура для обладнання маслоробного заводу надійшли з РРФСР, Латвійської РСР, а також Чехословаччини. На будівництво маслоробного й консервного заводів держава витратила 6 млн. крб. У місті працює також комбінат хлібопродуктів. На базі промартілі ім. Седова виріс ливарно-механічний завод. Він виробляє товари господарського вжитку: садово-городній інвентар, чавунне литво тощо. В 1969 році введено в дію лісозавод. Основна його продукція — заготовки для паркету. 1971 року став до ладу комбікормовий завод.
Важливе місце серед промислових підприємств Бучача посідає районне об’єднання «Сільгосптехніки». Його майстерні обладнані досконалим устаткуванням, що дає можливість проводити ремонт сільськогосподарської техніки на індустріальній основі. В роки восьмої п’ятирічки створено лукомеліоративну станцію, яка має потужну матеріально-технічну базу для меліоративних робіт на колгоспних землях. Отже, за роки Радянської влади Бучач, де до возз’єднання налічувалося кілька невеликих напівкустарних підприємств, перетворився на значний промисловий центр області. Тут працюють 3,2 тис. робітників, інженерів, техніків, службовців. Робітничі колективи міста успішно завершили восьму п’ятирічку. Понад план вироблено промислової продукції на 4 млн. крб. За самовіддану працю ордена Леніна удостоєно слюсаря спирто-дріжджового комбінату комуніста 3. Д. Луцева— ударника комуністичної праці, раціоналізатора і винахідника, доброго порадника молодих робітників. Трудящі міста двічі обирали його депутатом Верховної Ради Української РСР. Орденом Жовтневої Революції відзначено ветерана цукрового заводу, кочегара І. О. Зарівного й слюсаря райоб’єднання «Сільгосптехніки» Й. Я. Павликова. Орденом Трудового Червоного Прапора нагороджено 3 чоловіка, орденом «Знак Пошани» — 2. Ленінську ювілейну медаль одержали 270 чоловік.
Натхнені рішеннями XXIV з’їзду КПРС, робітники Бучача, підтримавши почин москвичів і ленінградців, розгорнули змагання за дострокове виконання планів дев’ятої п’ятирічки. Як до найбільшого свята готувалися трудящі Бучача до 50-річчя утворення СРСР. На початку 1972 року колективи ливарного та консервного заводів, спирто-дріжджового комбінату виступили ініціаторами змагання за перевиконання завдань другого року дев’ятої п’ятирічки. Цей патріотичний почин знайшов гарячий відгук серед трудящих міста. Того року право називатися ударником і колективом комуністичної праці виборювало 1165 робітників, 12 змін, 26 бригад і ланок. Завдяки широкому розгортанню змагання, самовідданій праці робітників, інженерно-технічного персоналу всі промислові підприємства Бучача виконали завдання другого року п’ятирічки до 20 грудня. Понад план було вироблено продукції на 2,6 млн. крб. проти 1,4 млн. крб. у 1971 році. В день всенародного свята в місті відбулися урочисті засідання, маніфестації, масові гуляння.
До знаменного ювілею в будинку культури, радгоспі-технікумі, профтехучилищі, у середніх школах обладнано кімнати дружби народів СРСР. На великих картах нашої Батьківщини позначено союзні республіки і міста, звідки Бучач одержує машини, вугілля, нафтопродукти, товари побутового призначення. Так, з Москви, Ленінграда, Ярославля, Куйбишева, Душанбе надходить технологічне обладнання; з Ульяновська, Тольятті, Горького, Харкова, Мінська — автомобілі, трактори тощо. На картах позначено також, куди іде продукція підприємств міста: бучацькі консерви і цукор одержують трудящі РРФСР, Білорусії та ін. республік.
У зв’язку зі святкуванням золотого ювілею СРСР до Бучача приїжджали делегації з РРФСР, прибалтійських і закавказьких республік. Радо зустрічали мешканці міста посланців Слівенського округу Народної Республіки Болгарії. З трудящими цього округу жителі Бучача вже не один рік підтримують дружні зв’язки. Слівенці тричі побували у Бучачі. В свою чергу, 9 вересня 1970 року представники трудящих міста брали участь в урочистому святкуванні в Слівені 26-ї річниці Вересневого народного повстання 1944 року. Учні бучацьких шкіл листуються з школярами Слівена, Варни, Софії. Напередодні 50-річчя СРСР шкільні клуби інтернаціональної дружби одержали від них цікаві матеріали про допомогу народів Радянського Союзу у визволенні Болгарії та будівництві в ній соціалізму.
Відзначаючи піввіковий ювілей Союзу РСР — свято всіх радянських народів,— трудящі Бучача з вдячністю згадують, що саме допомога цих народів-братів докорінно змінила їхнє життя — з безправних злидарів вони стали вільними і щасливими людьми, повноправними громадянами могутньої Країни Рад. Колективи всіх промислових підприємств з натхненням працюють над тим, щоб не тільки виконати, а й перевиконати підвищені соціалістичні зобов’язання, взяті у третьому, вирішальному році дев’ятої п’ятирічки — завершити планові завдання до 20 грудня, дати країні надпланової продукції на 2,4 млн. карбованців. На чолі трудівників міста йдуть 800 комуністів, об’єднаних у 43 первинних партійних організаціях. Вони провадять велику політичну й організаторську роботу в масах, виховують їх у дусі радянського патріотизму та пролетарського інтернаціоналізму. Надійним помічником комуністів є великий загін комсомольців, що налічує 3 тис. юнаків і дівчат. Дбайливим господарем міста є міська Рада депутатів трудящих. Якщо за буржуазно-поміщицької Польщі трудівники, а тим більше жінки, не могли й мріяти стати біля керма управління, то нині серед 50 депутатів Ради є 28 робітників, 5 колгоспників, 22 жінки. Успішно поєднують виробничу діяльність з виконанням депутатських обов’язків робітник ливарно-механічного заводу М. Й. Єдинак, робітник цукрозаводу П. В. Балук. За післявоєнний час на розвиток освіти, культури, благоустрій міста Рада витратила з свого бюджету понад 4,5 млн. карбованців.
Сучасний Бучач — красиве, добре впорядковане місто. В його центральній частині простяглися заасфальтовані, освітлювані лампами денного світла вулиці з багатоповерховими будинками, старовинними архітектурними пам’ятками. На околиці виросло селище цукровиків. На початок 1973 року житловий комунальний фонд дорівнював 64,1 тис. кв. метрів. Крім того, у післявоєнні роки за допомогою державних кредитів індивідуальні забудовники спорудили понад 360 будинків.
У місті налічується 57 торговельних підприємств, здебільшого спеціалізованих. їх товарообороту 1972 році становив 9,4 млн. крб. У сфері обслуговування населення зайнято понад 7 проц. трудящих міста. Більше як 500 спеціалістів трудяться в закладах охорони здоров’я, народної освіти й культури.
Висококваліфіковані спеціалісти-медики працюють у двох лікарнях — районній і дільничній (у селищі цукровиків), міській поліклініці, протитуберкульозному диспансері. Один з лікарів — М. Г. Рекалюк 1971 року нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.
Невпинно розширюється мережа освітніх закладів міста. У 1956 році відкрито середню школу в селищі цукровиків. Невдовзі почала діяти середня школа-інтернат на 330 учнів. У 1972 році в трьох середніх і восьмирічній загальноосвітніх школах навчалося понад 2,3 тис. дітей, працювало 178 вчителів; в місті є також вечірня і районна заочна середні школи. Відкрито обласну художню і музичну школи. Кадри для колгоспів і радгоспів області готує сільськогосподарське професійно-технічне училище, відкрите 1950 року. Щороку воно випускає до 300 трактористів-машиністів, комбайнерів, бригадирів тракторних бригад тощо. Понад 2,5 тис. зоотехніків і ветеринарних фельдшерів підготував зооветеринарний технікум. У 1966 році йому було передано велике підсобне господарство й реорганізовано на радгосп-технікум, який готує також агрономів. У 1970 році почалося і в останньому році дев’ятої п’ятирічки має бути завершено спорудження навчального містечка. На його будівництво держава асигнувала близько 4 млн. крб. До середини 1973 року вже зведено головний корпус, два гуртожитки, їдальню. В радгоспі-технікумі учні здобувають міцні знання. 1972 року ланкову радгоспу-технікуму О. М. Мокій нагороджено орденом Леніна. Поряд з навчальною та виробничою . тут провадиться велика виховна робота. На громадських засадах працюють військово-патріотичний клуб «Примножимо славу Батьківщини», музей бойової слави. В експозиції музею сотні фотографій воєнних років, газет, листів колишніх бійців, що висвітлюють бойовий шлях 1-ї гвардійської п’ятиорденоносної Глухівської дивізії, яка брала участь у визволенні Тернопільщини від німецько-фашистських окупантів. У 1971 році за рішенням вченої ради Ленінградського військово-історичного музею артилерії, інженерних військ і військ зв’язку Міністерства оборони CPСP музей бойової слави при радгоспі-технікумі було перетворено на філіал Ленінградського музею. В лютому наступного року його нагороджено дипломом та Почесною грамотою Центрального музею Збройних Сил СРСР.
В місті широкого розвитку набуло самодіяльне мистецтво. При будинку культури, на промислових підприємствах працюють численні гуртки й колективи художньої самодіяльності, кращі з них відомі далеко за межами міста. За досягнення в розвитку художньої самодіяльності й народної творчості, високий рівень виконавської майстерності та репертуару, а також успішний виступ на заключному концерті республіканського фестивалю самодіяльного мистецтва, присвяченого 50-річчю утворення СРСР, постановою колегії Міністерства культури Української PСP звання самодіяльного народного присвоєно духовому оркестру Бучацького районного будинку культури. Лауреатом фестивалю був також чоловічий вокальний ансамбль. Ансамбль «Гармонія» з успіхом виступив на концерті-звіті майстрів мистецтв та художніх колективів Тернопільської області в Києві у березні 1973 року. Жителі міста люблять свій народний театр, який підготував і показав глядачам понад сорок вистав. До послуг жителів кінотеатр «Комсомолець», вісім бібліотек з фондом у 120 тис. книжок.
В Бучачі споруджено стадіон, де відбуваються змагання з легкої атлетики, футбола, волейбола. Особливою популярністю в населення міста, району і області користується бучацька футбольна команда «Колос» — п’ятиразовий чемпіон України серед сільських команд, триразовий володар кубка СРСР «Золотий колос». За високі спортивні досягнення команди її тренера П. І. Савчука в 1972 році удостоєно почесного звання заслуженого тренера УРСР.
Невпинно зростає трудова, політична й громадська активність трудящих Бучача. Як бойову програму дій сприйняли вони постанову ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР, ВЦРПС і ЦК ВЛКСМ про розгортання Всесоюзного соціалістичного змагання за дострокове виконання плану третього, вирішального року дев’ятої п’ятирічки.
П. К. ВОЗНІОК, І. О. ЄЛАГІН, В. С. ТРОФИМ’ЯК