Щоби зрозуміти себе – часто повторюю я у різноманітних ситуаціях, коли мене запитують про різні мудрі речі – треба принаймні побіжно дізнатися про життя інших людей. А потім закінчую поради такою кодою: найважливіше! ніколи не сподівайтеся, що хтось інший, навіть найближчий, зрозуміє те, що ви розумієте так само, як це розумієте ви. Навіть на рівні слова. Бо, сказавши «стіл», ви хоч-не-хоч вкладаєте у це просте слово кількадесят образів різних столів, які пройшли через ваше життя. І це просте слово вмикає у голові того, кому ви це слово промовили, коротеньке мікросекундне кіно про столи, які зустрічалися йому. І ваші кіна – різні. І на таких різностях розростаються хащі значень, які мали би переплестися у порозумінні.
Якось мене вразила фраза однієї файної берлінки. Загалом її стиль життя був достатньо подібним на мій, ми навіть подібно виглядали. Коли ми йшли якоюсь вулицею у дуже характерному берлінському районі, то будь-який письменник-обсерватор, яких так багато у цих районах, дивлячись на нас, міг би записати у своєму нотатнику, що бачив типову убогу, але натхненну пару некомерційних творців. «Їжа – це взагалі не проблема», – сказала вона німецькою, розповідаючи про свій рівень життя. Не знаю, як найточніше перекласти цю сентенцію українською. Але і без перекладу я зрозумів, що ми ніколи не порозуміємося. Бо говоримо якісь однакові слова, які нічого не означають для іншого. Якщо проблемою не є їжа, то тоді що? Не знаю, що вона мала на увазі. Я ж виріс у світі, в якому більшість екологічних зв'язків у системі зводяться саме до їжі. До того, щоби вона була. Моє значення цього слова (зрештою, як і слова «проблема») в той момент було цілковито і незбагненно іншим. І знову ж – зрозуміло, що мої потоки асоціацій були тільки моїми, вони не могли репрезентувати весь той світ, який представляв я. Тільки моє. Добре би було знати краще життя інших людей.
Бо я одну секунду думав про те, яким цікавим може бути життя, коли йдеться про різні способи здобування їжі. Про картопляні городи на пісних землях, чорні порічки, перетерті з цукром у макітрі, транспортування яблук з гірських садів, дитячі сніданки з печених ренет, грибові вечері, збирання грошей на капусту для квашення, пробування сирів на базарі. Про жіночок, які ночами не сплять, закручуючи якісь химерні овочеві консерви. Про те, як важливо ситно поїсти перед цілим днем виснажливої фізичної праці. Про всілякі сири, оливки, що їх привозив колись з подорожей, аж поки тих сирів не стало вдосталь тут. Про голі сільські хати, в пивницях яких завжди були припаси тушонок. Про великодні і різдва, на які витрачалися кількамісячні родинні бюджети. Про ікру і шампанське, які були доступними у цій частині світу. Про кулешу три рази денно. Про карамельки, які скуповували заради самогонки. Про голод, голодність, неситість і ситість, про надмірність. Про символічні кутю, голубці, паски, поки їх ще пекли самі. Про дітей, які просили на булку, чоловіків, котрі носили в кишені цибулю для закуски, про грубих жінок, яких повно у кардіологічних лікарнях, бо вони потрапляють туди просто з поля, де сапають майбутню їжу, яка робить їх грубими, про солдатів, яким завжди не додають калорій, про інтелектуалів, які шаліють від шведських столів у готелях, де відбуваються міжнародні інтелектуальні дискусії…
Тож проблем насправді багато. А через це порозумітися важко. Хіба що якось обминати пункти власного досвіду.
А потім собі згадую, що не хлібом єдиним. Що митрополит Шептицький найбільше любив вчорашню варену картоплю, підсмажену з цибулькою. Найбільше любив, тож найчастіше їв.
05.12.2014