Re: цензії

22.04.2024|Ігор Чорний
Розтікаючись мислію по древу
08.04.2024|Ігор Чорний
Злодії VS Революціонери: хто кращий?
Леді й джентльмени, або «Лондонські хроніки» Місіс К
03.04.2024|Марта Мадій, літературознавиця
Фантасмагорія імперського пластиліну
28.03.2024|Ігор Чорний
Прощання не буде?
20.03.2024|Наталія Троша, кандидат філологічних наук
Світиться сонячним спектром душа…
У роздумах і відчуттях
20.03.2024|Валентина Галич, доктор філологічних наук, професор
Життєве кредо автора, яке заохочує до читання
20.03.2024|Віктор Вербич
Ніна Горик: «Ми всі тепер на полі битви»
18.03.2024|Ігор Зіньчук
Кумедні несподіванки на щодень

Re:цензії

07.02.2013|10:52|Людмила Пустельник

Наша Таня не плаче або Тріумф нормальності невипадкової дивачки

Таня Малярчук. Біографія випадкового чуда. − Харків: Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля» − 240 c.

Чудес не буває: скільки б не билася за права знедолених пасіонарна дівчина Лєна, вона ж, в кінцевому рахунку - не студентка, не спортсменка і, здається, не красуня. Якщо, звісно, не вважати дивом, що Лєна таки спромоглася не перетворитися в Оленку і втримати марку романтично-мужньої героїні на тлі тупої безвиході її рідного Сан-Франциска. Хто ще не знає - це таке псевдо Івано-Франківська, чи будь-якого іншого українського міста "більше на захід, ніж на схід".        

 Спочатку в Сан-Франциску любили Леніна, потім - Шевченка. Каламутній суміші галицького патріотизму  й повсякденної провінційної "чорнухи" не вперше (і, виглядає, не востаннє, зважаючи на західно-українське походження багатьох сучасних авторів) слугувати декораціями для героїв "не від світу цього". Візьміть хоч би Терезу з дебютної повісті Уляни Глібчук "Жовтим по жовтому" - вцілілі австрійські будівлі огортає та ж сама задушлива атмосфера, з нею контрастує подібно некорисливий альтруїзм головної дійової особи. Залізобетонно незворушний обиватель відреагує на нього характерним жестом пальця біля скроні. З тією різницею, що героїня Тані Малярчук - аж ніяк не тиха захисниця нещасних, а войовнича амазонка, така і в горло вчепиться, коли її довести.  "Біографія..." - це  cвоєрідна хроніка новітнього, хоч і вельми пригніченого матріархату. В ній не бракує як класичних берегинь, так і видозмінених сучасними реаліями жінок-воячок, чи то пак, хижих тіток зі світу Лєни. Перші - Велика Гуля, Лєнина бабуся, баба Ліда. В лавах других - білохалатна директриса і, звичайно, Богдана Іванівна, головний антипод героїні.

Як і належить в матріархальному суспільстві, серед персонажів протилежної статі важко знайти того, кого хочеться назвати чоловіком. Виняток - прикутий до ліжка Антон, постать одночасно гротескна і зворушлива. Ще, щоб не забути: ямайський студент-україніст Ішіон і пастух зубрів Марусечко - теж хороші хлопці. Решта, переважно - вузьколобі фанатики штибу Дарвіна чи Іванчиного чоловіка, або ж карикатурно-жалюгідні лузери, як Теофіл Кролик чи Лєнин батько; добре, хоч на доньці природа втомилася відпочивати.

Інша справа - ті, що з прекрасної половини, хоч, казати правду, жодна не грішить надмірною вродою, та й з особистим щастям у них ніяк не складеться. Бо чого ж ви хотіли з такими чоловіками навколо? Тільки й залишається, що самій стати, як мужчина, і Василина, Лєнина сусідка з гуртожитку, так і робить. Тим не менш, жінки, на відміну від нікчем у штанях, якось намагаються дати собі раду - хай навіть коштом чужих скалічених життів, як Богдана Іванівна, - а декотрі ще й уміють літати! Жіночі характери в романі виписані ретельніше, з намистами колоритних деталей і не без співчутливих інтонацій авторки. Адже ці персонажі змагаються за свою любов. То вже інше питання, що обдаровують нею не вартих того чоловіків та нащадків-виродків, як Женя, котру "били всі, кому не ліньки, а вона всіх любила", або хоч би недосяжну співачку Земфіру.

Ціла біда зі світлим почуттям - в книжці ледве простежується любовна лінія. Пунктирно згадані короткотривалі романи Лєни не рахуються, бо жоден з коханців не дав дівчині крил. Є це недоліком твору чи, краще б сказати - імпотентної дійсності, з якої він списаний? Так і бачу того самого обивателя, що з масними коментарями перемиває Лєнині кісточки: мовляв, забракло дівці нормального мужика, от і подалася в громадські діячки. Мала би сім´ю, подібними дурницями не переймалася б.

А й справді, чому суцільний "напряг" у Лєни з коханням? Одним з пояснень можна б вважати іронічну, щоб не сказати саркастичну, тональність "Біографії...". Вона, як не крути, кепсько сумісна з сентиментами на тему "він і вона". На війні амазонки проти системи троянди не квітнуть.

Інша причина - не надто чітка сюжетна лінія, бо власне сюжет динамічно розгортається ближче до кінця роману, а чоловічому "двигуну" для згаданої динаміки просто нема звідки взятися - об´єкт, що був би гідним захоплення героїні, ніде раніше в "Біографії..." не виник. Роль йога Павла - епізодична, як і його попередників, і ледь дотична до фінального розвитку подій.

Те, що було до кульмінаційного моменту Лєниної боротьби - з мало не придушеною чиновною потворою - виглядає як колекція життєвих історій інших героїв, не дуже між собою пов´язаних. Їх можна сприймати як ілюстрації до процесу "як гартувалася сталь", формування характеру Лєни, та не більше. Іноді роман бачиться як об´єднана спільною Сан-Франциською географією збірка коротких оповідань про різних людей; кожне з них підсумоване симпатичними афоризмами. Сподіваймося, шанувальники Малярчук розберуть афоризми на цитати, недарма ж бо сама Таня спершу стала відомою завдяки короткому жанру. Але чи рухають  історії-оповідання сюжет? Навряд. Швидше, сама Лєна "паровозом" тягне за собою інших героїв - дивись, може, котрийсь знадобиться ближче до кінцевої зупинки. Хтось, як баба Ліда чи Хома-невірний, "сходять" майже одразу і більше з читачем не перетинаються, інших, як Пса-Іванку, дівчина везе на власному хребті, і буквально аж до кінця роману. Такий підхід виправданий для класичної біографії, але не для тієї, що позиціонується як роман. Врешті, і його лаконічність у сторінковому еквіваленті мала б визначити цей твір радше як повість.

До речі, з порятунком Пса все взагалі випадково вийшло - Лєна прийшла (попрощатися), побачила (біду), перемогла (морально). А якби попрямувала на свій автобус до Братислави, нікуди не звертаючи -  згадала би про Пса? Гм... Стосунки героїні з Іванкою ще на початку змушують засумніватися - чи така вже позитивна Лєна? До білих шат місцевої Жанни Д´Арк не дуже пасує по-собачому називати кращу подругу, хоч би та й не заперечувала. Але якщо друге Іванчине ім´я виправдовує паралель між розпачливим буттям калік і ціною життя тварин-безхатьків, то на інші плямки на білих шатах не зважати важко. Наприклад, коли Лєна зізнається, що Пес "іноді була моєю лялькою", чи Василині про свою мету - дурити людей, щоб їм допомагати - як вам такий гуманізм? Від замилювання очей ближнім задля їхнього ж добра до "кийком у рай зажену" - незатишно близько. Мимоволі закрадається думка: дівчина з усвідомленою місією  "щоб всі люди жили щасливо" наробила б чимало див, якби  її вчасно не запроторили до божевільні. 

Лікарнею роман швидше обривається, ніж закінчується, передбачуваність фіналу дещо розчаровує. Зрозуміло, що Лєні, яка рветься до неба, нема життя серед сірості, а коли так - то грати не перешкода. Та й попередні згадки про літаючу жінку таки натякають на Лєнину "антигравітацію" і їх треба якось виправдати. З іншого боку: Лєна - не ефірне створіння, а цілком земна рятівниця знедолених. Тож ті відтак залишаються напризволяще, виходить? Кому ще, крім героїні, вони потрібні? Даремно на останніх сторінках роману я шукала чогось на кшталт - мовляв, після її зникнення з Цоколівки бачили Лєну, чи хоч би когось на неї схожого, що літає з нерухомою Іванкою на руках на прогулянці або вихоплює цуцика з гицлевих лабет. Не знайшла.

Зате переконалася в іншому. Заслуга авторки - в першу чергу не в тому, що спонукає співчувати чи захоплюватися Лєною попри всіх її "тарганів", а саме в тріумфі цілковитої нормальності героїні. Мешканці Сан-Франциска (чи Івано-Франківська) напевне обізвали б таку дівчину "вар´яткою", це було б їх захисною реакцією на те, що вона занадто нормальна, або ж щиро людяна в дрімуче пасивному суспільтсві. Її відповідь йому -  така ж природня, як природньо бути настільки небайдужою до чужого болю, щоб пройти крізь власний задля інших. З Лєниною сентенцією "можу багато що не любити, але це не означає, що тоді я маю право те, що не люблю, вбивати!" перегукується Вольтерівське "незгідний з жодним Вашим словом, але готовий померти за Ваше право це говорити".

Що й казати, в сьогоднішній Україні Вольтер звучить ідеалістично до сліз, пасіонарні Лєни в нас приречені. Але й Таня Малярчук - не її тезка з дитячого віршика, вона не плаче, принаймні, в традиційному розумінні цього слова. В одному з минулорічних інтерв´ю Таня сказала, що було посміхалася, коли писала цей роман, хоча доречніше було б "інтелігентно насміхалася" з нашого з вами буття -  не здивуюся, якщо навіть крізь сльози. Вони ж, як відомо, бувають не лише від жалю, а й від обурення, наприклад. Цілком здорова емоція.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери