🚚 🚁 Збираємо на пікап та ремонт дрона аутел

Політичний, соціальний устрій і господарське життя Київської Русі та Галицько-Волинської держави

План викладу

Політичний устрій Київської Русі та Галицько-Волинської держави.
Соціальний устрій Київської Русі та Галицько-Волинської держави.
Форми землеволодіння.
Феодальні повинності.
Господарське життя.

Основний виклад

1. Політичний устрій Київської Русі та Галицько-Волинської держави

Влада князя

Найбільшу владу і в Київській Русі, і в Галицько-Волинській державі мали князі.
Князі опікувалися законодавством і судочинством, керували військом, ухвалювали рішення про оборону країни, беручи безпосередню участь у воєнних походах.
Вони налагоджували відносини зі сусідніми державами, укладали мир або оголошували війну.
Отже, послуговуючись сучасною термінологією, кажемо, що князь на руських землях був головою держави; він уособлював спокійне, звичайне життя всього суспільства.
Князівську владу передавали від батька до сина, тобто вона була спадковою.
З усіх князів київський князь мав найбільшу владу; решта князів корилася йому як найстаршому, найавторитетнішому. Такі міжкнязівські відносини називають васалітетом, а форму державного правління – монархією.

Політичний устрій Київської Русі та Галицько-Волинського князівства дослідники визначають як монархо-федеративний.

Ради при князях

Крім князів, державну владу в руських землях здійснювали ради при князях, князівські з’їзди, віча.
За сильної князівської влади роль ради була формальною; відповідно, коли князівська влада була слабшою, рада здобувала більшу вагу.
Так, важливу роль відігравала боярська рада в Галицькому князівстві.
Проте, хоч би якими впливовими були боярські ради, вони воліли мати при собі нехай і слухняного, а все-таки князя.

З’їзди князів

Неабиякі повноваження мали князівські з’їзди. Їх збирали нерегулярно і далеко не всі рішення таких зібрань було втілено у життя, проте питання, що їх обговорювали на з'їздах, мали здебільшого загальнодержавне значення.

Особливо болючим питанням, що обговорювалося на князівських з’їздах, було питання захисту від половців. Тут князі виявляли рішучість і одностайність.

Віча

Збирали віча ще давні слов’яни. Давньослов'янські віча – це збори всієї громади для вирішення найважливіших питань її життя.
Віча ж часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави, були зборами можновладців – впливових бояр, дружинників, заможного купецтва, і в цьому їхня відмінність від давніх віч.

2. Соціальний устрій Київської Русі та Галицько-Волинської держави

На верхівці соціальної піраміди руського суспільства були князі.

Князі обіймали найбільшу владу в державі.
Князем у руських землях міг бути лише представник родини Рюриковичів.
Головою держави і найвпливовішим князем був великий князь київський.
У столицях земель-князівств сиділи удільні князі. Кожне князівство, у свою чергу, поділялося на дрібні волості, якими теж правили князі.
Тільки син князя міг бути князем.

Крім князів, до панівних верств належали бояри.

Боярські роди формувалися з місцевої родоплемінної знаті, а також із впливових дружинників, які за військову службу отримували від князів земельні маєтки.
Разом із князями бояри становили правлячу верхівку держави, князівства.
Великі бояри ставали воєводами, тисяцькими, а малі – соцькими, десяцькими, тіунами (управителями маєтків), дворецькими тощо.

Привілейованою соціальною групою руського суспільства були дружинники – професійні вояки.

Вони брали участь не лише у воєнних походах, а й обіймали певні урядові посади.
За вірну службу князеві дружинники отримували грошову винагороду, а також землю.

До привілейованих станів відносять і духівництво.

Духівництво було найосвіченішою верствою тогочасного суспільства.
Духівництво поділялося на верхівку (митрополит, єпископи, ігумени монастирів) та рядових священнослужителів.
Помітну роль у житті відігравали ченці монастирів.

Середину суспільної піраміди посідали міська заможна верхівка, а також купці та ремісники.

На нижніх щаблях соціальної піраміди руського суспільства перебували: смерди, люди, закупи, рядовичі, челядь, наймити, холопи, ізгої.

Найчисленніша група тогочасного населення – селяни-смерди. Вони були особисто вільними, мали власне господарство, землю, мешкали в князівських селах і платили князеві данину.
Селян у писемних джерелах названо ще й просто «люди» – здебільшого мешканців сільських общин.
Якщо смерд через якісь обставини втрачав власне господарство, то він міг позичити гроші – «купу» у феодала, але цю позику мусив відробити. Отож, селянин, який працював «за купу» в господарстві пана, звався «закупом».
Відпрацювавши борг, такий тимчасово залежний селянин ставав вільним.
Різновидом закупів були й рядовичі, адже обставини перетворення смерда на закупа закріплювалися в договорі-ряді. Звідси й витлумачують назву «рядович».
До багатьох русичів застосовували назву «наймит», «челядин».

Якщо наймити працювали в умовах наймання, залишаючись особисто вільними, то челядь була невільною – її продавали, дарували, передавали у спадщину.
До челяді потрапляли здебільшого полонені.

У повній власності пана перебували й холопи.
Особливу групу населення становили ізгої. Так називали людей, які з різних причин випадали зі свого звичного середовища, втрачали з ним зв’язок.

3. Форми землеволодіння

Місце верств у суспільній піраміді визначалося великою мірою їхнім правом на землю.
Основними землевласниками тоді були князі.
Великий князь київський вважався головним власником землі.
Залежні від нього удільні князі володіли окремими землями.
Ще меншими територіями володіли волосні князі та бояри.
Значні земельні маєтності мала православна церква.
Крім земель, що перебували в приватній власності, лишалася, постійно скорочуючись, незначна частина земель, що ними володіли сільські громади.
Поступово склалося вотчинне землеволодіння, яке передбачало закріплення тих або тих територій за певною гілкою князівського роду.
Норми отчинного землеволодіння без кінця порушувалися силою зброї.

Дослідники стверджують, що в Київській Русі та Галицько-Волинській державі були дві основні форми феодального землеволодіння: умовне – помістя і безумовне – отчина.

Впродовж століть вони співіснували, хоча їх частка у різні історичні періоди була різною. У перші століття історії переважало помісне землеволодіння; за часів роздробленості – вотчинне.

4. Феодальні повинності

Тягар феодальних повинностей лягав на плечі селян.
Працюючи на землі землевласника, вони мусили або певний час працювати на феодала, або віддавати йому частину продуктів, вироблених у власному господарстві, чи сплачувати грошовий податок.
Інша форма повинностей – відробітки.
Крім того, сільське населення було змушене брати участь у будівництві міст та укріплень.

5. Господарське життя

Провідним заняттям руського населення було сільське господарство.
Чільне місце посідало рільництво.
Окрім жита й пшениці, руські селяни вирощували різноманітні овочі: капусту, ріпу, огірки, гарбузи, часник, моркву, буряки, цибулю.
Плекали наші предки й сади, віддаючи перевагу яблуням, грушам, сливам, вишням.
Важливою галуззю сільського господарства було тваринництво: русичі розводили велику рогату худобу, свиней, овець, коней. У сільськогосподарських роботах застосовували коней.
Значного поширення набули й сільськогосподарські промисли: мисливство, рибальство та бджільництво. За тих часів існували навіть окремі села, мешканці яких спеціалізувалися на певному промислі.
За підрахунками дослідників у 13 ст. в Київській Русі ремісники знали не менше 78 спеціальностей.
Провідною галуззю ремісничого виробництва був видобуток заліза.
Залізо руські майстри-металурги добували з болотяної руди, що її плавили в спеціальних сиродутних горнах.
Надзвичайного поширення набуло й залізоробне ремесло.
На 12–13 ст. припав розквіт склоробства.
Склоробні майстерні виготовляли матеріал для мозаїк – смальту, віконне скло, посуд, скляні браслети, персні, намиста, багато інших речей.
Поважною справою було й гончарство.
Крім названих, розвивалися й інші ремесла: обробка кістки, дерева й каменю, виготовлення цегли та вапна, кравецьке, шевське, обробка шкур, ткацьке тощо.
Щодо організації ремісничого виробництва, то дослідники зазначають, що за формою воно було отчинним, коли залежні ремісники працювали у маєтках землевласників, вільним і державним, коли організатором ремісничого виробництва виступала князівська влада.
Розвиток торгівлі був неможливий без обігу грошей.
Спершу на руських землях ходили карбовані гроші інших держав – здебільшого арабські та візантійські монети.
Першим почав карбувати власну монету Володимир Великий – срібники та златники.
Від середини 11 ст. набули поширення гроші у вигляді зливків срібла усталеної ваги та форми – гривні.
На наших теренах були відомі гривні двох видів – київські шестикутні та чернігівські плескаті.
Осередками ремесла й торгівлі за часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави були міста.
За підрахунками вчених, на середину 13 ст. було щонайменше 54 міста в Київській землі, 75 – в Чернігівській, 28 – в Переяславській, 94 – у Волинській, 46 – в Галицькій.
До монгольської навали