На знімках: перші учасниці швейної майстерні та хореографічного гуртка з групи «Дроздівка» у мережі Фейсбук.

Не люблю плачів за українським селом. І на те є кілька причин, і найголовніша та, що плаксуни мовчать про головну причину його занепаду: колгоспні села були переповненими, бо з того концтабору мало кого випускали! Паспорти селянам коли стали давати? В кінці 1960-х. Тому й сиділи в селах нерушимо — хіба що вдавалось за курку чи гуску голові сільради вирвати дитину, щоб поїхала на навчання... Невже хтось хоче повернення до колгоспного рабства? Зрештою, якщо вам так болить доля знелюдненого села — киньте місто, поверніться й відроджуйте його...

Села помирають, як і люди, тільки період життя і вмирання розтягнений у них на десятки років, а то й сторіч. Пригадую, як ми із чернігівським професором Петром Руденком навідалися до його рідного села Михайлового Семенівського району. На час нашого приїзду там були чотири мешканці, які поховалися від незнайомої машини, аж тільки згодом повиходили з хат, коли побачили, що ми не мародери. Так ось це село було засноване у тридцятих роках минулого століття вздовж канави, з якої добували торф. Видобуток припинився — і село завмерло. Нині його вже нема ні на карті, ні в реальності.

Водночас села з міцним корінням — не тільки житимуть, а й починають відроджуватись. І приклад села Дроздівки недавнього Куликівського району — тому підтвердження.

Завдяки одній людині...

Колись у селі було більш як 1 100 мешканців, нині — приблизно 600. Але про цей населений пункт сьогодні заговорили всі медіа, бо там справді почався процес відродження, сюди поїхали люди з інших місць. І все це завдяки одній людині!

Її звуть Оксана Зубок, вона директорка місцевого Будинку культури. Що ж зробила особливого? Коли почула, що Дроздівську школу мають оптимізувати (так чиновницькою мовою називається ліквідація), то розмістила в Інтернеті запрошення багатодітним сім’ям приїжджати жити до них у село. І чи то в неї така рука легка, чи то зірки так стали, але на її заклик активно відгукнулися з різних місць — з Миколаївської, Хмельницької, Полтавської областей, навіть із Києва. А сама Оксана стала зіркою телеканалів і преси.

З початку ініціативи минуло трохи більше місяця, а вже сім сімей переселилися в Дроздівку, а восьма придбала хату і теж має скоро бути. Дехто купує хати на виплат, дехто орендує — вільних хат, зарослих вишняками, тут, як і майже в кожному селі, більш ніж достатньо. І вже є результат! «У школі в нас було 30 учнів, — каже Оксана Зубок. — А тепер уже є 41, і ми хочемо довести кількість школяриків до 50». Ще дві сім’ї з Києва точно обіцяли переїхати.

У планах — музей і соціальне житло

Загалом у плані освіти Дроздівка — унікальне село. З 1910 року тут діяло вище початкове училище, яке відвідували 97 хлопців і 19 дівчат (про гендерну рівність тоді ще не чули). В селі є так звана красна школа, що стоїть пусткою. Це, зокрема, пам’ятка місцевим благодійникам братам Прокоповичам. Пані Оксана розповіла, що вони планують її відродити, створивши там музей освіти Куликівщини.

Питаю ініціаторку про інше, приземлене: «Не боїтеся, що поїдуть до вас усякі, делікатно кажучи, неадеквати?» Каже, що поки Бог милував, хоча з однією сім’єю виникли проблеми, і вони, мабуть, з’їдуть. Але радує, що їдуть родини повні, тобто є і чоловіки, тож є кому навести лад на подвір’ї і в хаті, а місцеві жителі допоможуть і з насінням для городу, і з харчами на перших порах. Несуть сусіди, радіючи, що зі здичавілих садків починають виглядати покинуті хати, в яких навіть уже чути дитячий сміх. Тим паче що для чоловіків є робота — місцева агрофірма запрошує та й у недалекій Куликівці можна роботу знайти. Зрештою, на крайній випадок, є робота і в садибах нездолящих дроздівців — аби руки.

У планах — перетворити колишню лікарню на соціальне житло на п’ять родин. Шукають ініціатори допомоги будматеріалами. Пригадую, що з цього села є багаті вихідці, могли б допомогти. Оксана зітхає: «Вони багаті для себе, а ми не просимо...»

Натомість і без багатих Оксана Зубок створила в селі «соціальний магазин»: хто має зайві речі, особливо дитячі, зносить, а хто потребує — вибирають. Для цього в Будинку культури є окрема кімната, і односельці приходять. «Якось люди взагалі стали більше уваги звертати на інших», — каже Оксана.

Жінки — на фітнес, чоловіки — на футбол

Директорка Будинку культури і в сам заклад друге життя вдихнула. Скажімо, ви можете уявити, що в селі є фітнес? А в Дроздівці є — десяток дівчат та жінок ходять займатися. Є й танцювальний зал! Справжній — із дзеркалами! Оксана Зубок сама ті дзеркала закупила, щоправда, частину їй потім премією повернули. І там діє клуб історичного танцю «Джерело». Це неймовірно, але, крім вальсу, дроздівці розучують... богемську польку. Кажу: «Ну, нині почалися городи — то, мабуть, танці припинилися?». «Ні, — заперечує пані Оксана — з нетерпінням ждуть, коли можна прийти. Коли підготуємося — зробимо бал. Уперше у селі!». І щоб мене зовсім здивувати, уточнює, що ходять на танці і хлопці 40 років (для села це ще хлопці!). І не холостяки, а разом з дружинами! Неймовірно! А може, це ще й через те, що в селі, на відміну від інших, тільки одна торговельна точка, де горілку наливають?..

А ще в Будинку культури створили ансамбль «Зоряна» з дорослим і дитячим складом. І вже їздили виступати на чужу публіку, на конкурс. Працює бібліотека — її поки що не торкнувся бібліотечний мор, на який «захворіли» більшість об’єднаних територіальних громад Чернігівщини. Щоправда, працює по півдня, але зате щодня. І читачі є.

Заговорили з Оксаною Зубок про досвід Швеції, Німеччини, коли громада не закриває, а утримує одну бібліотеку, замість двох, як у нас (сільська і шкільна), а головне — що школа є центром культурного життя, де хлопці — дядьки після трактора і лопати — приходять ввечері м’яча поганяти чи в шахи пограти... «А в нас так і є: двічі на тиждень саме отакі дядьки приходять у школу займатися спортом», — каже з гордістю пані Оксана. Ну просто молодці, що й казати!
Чергова ідея — швейна майстерня: для цього невтомна ініціаторка вже принесла свою техніку і ще дві машинки люди дали. Поки що зацікавлені пробують, а як далі складеться — побачимо, але при такій наполегливості щось та й буде.

Українка з Воронезької області

Звідки ж взялася отака невгамовна Оксана Зубок? Вона приїхала в село... з Росії. Але українська мова в неї чистісінька, аж я заслухався. Щоправда, вона з Воронезької області, де багато українців, та й по лінії батька її рід походить з Полтавщини. А в чернігівській Дроздівці опинилася, бо саме звідси чоловік.

І, певно, їй більше нема чим займатися — скаже вічно буркотливий читач. Отримуйте: в Оксани є чоловік, троє дітей і в хазяйстві корова, свиня, кури і город 20 соток! Щоправда, зізнається, корову вона тільки доїть, а годують свекор зі свекрухою. Допомагають, звісно, і глядіти дітей, адже і чоловік не вдома — працює в Куликівці, де має з братом майстерню з ремонту електрообладнання сільгосптехніки.

...Ви звернули увагу, що ніде жодним словом не згадана влада? Бо на неї і не покладаються у Дроздівці — ні Президент із прем’єром, ні народні депутати не приїдуть у кожне село танцювальний зал створювати чи соціальний магазин відкривати. Феномен Дроздівки в тому, що село (проактивна його частина) позбувається радянського патерналізму, отого вічного очікування, що хтось має і бур’ян під двором викосити, і в клубі якусь розвагу показати, і хату підправити... Тут сподіваються на себе, і правильно роблять. Таке село не пропаде. Утріть фальшиві сльози!

...До речі, почин дроздівчанки Оксани Зубок уже підхопили у селі Змітнів Сосницької громади: заохочена її прикладом, місцева мешканка Вікторія Авраменко також поширила заклик — агітацію їхати жити в їхнє село, щоб не закрилася школа.

Чернігівська область.

Фото Оксани Зубок з сайту «Децентралізація».